З нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав «Воїни-інтернаціоналісти – борці за мир»

15 лютого на території України - День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Офіційно свято закріплено Указом Президента України від 11 лютого 2004 року «на підтримку  ініціативи  громадських  організацій та з метою вшанування громадян України, які виконували військовий  обов'язок на території інших держав». Історично цей день пов'язаний з виводом Радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року.

27 квітня 1978 року в Афганістані розпочалася Квітнева (Саурська) революція, в результаті якої до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану, яка проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан. Спроби керівництва країни провести нові реформи, які дозволили б подолати відставання Афганістану, натрапили на опір ісламської опозиції. У 1978 році в Афганістані почалася громадянська війна.

У березні 1979 року, під час заколоту в місті Гераті, надійшло перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове втручання (всього таких прохань було близько 20). Спочатку радянське керівництво не бажало втручатись у внутрішній конфлікт, але після довгих вагань 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро було прийнято рішення про введення військ з метою допомоги законному Уряду Демократичної Республіки Афганістан.

Афганська війна тривала понад 10 років і розділяється на 4 етапи:

- з грудня 1979 року по лютий 1980 року - введення радянських військ в Афганістан, розміщення їх по гарнізонах;

- з березня 1980 року по квітень 1985 року - ведення активних бойових дій, в тому числі широкомасштабних, робота по реорганізації і зміцненню збройних сил ДРА;

- з квітня 1985 року по січень 1987 року - перехід від активних дій переважно до підтримки афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами при тому, що підрозділи спецпризначення продовжували вести боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів з-за кордону. У цей період було здійснено часткове виведення радянських військ з території Афганістану;

- від січня 1987 року по лютий 1989 року - участь радянських військ у проведенні політики національного примирення та підтримка бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до виводу і повний їх вивід.

28 липня 1986 року М.Горбачов у промові під час перебування у Владивостоці оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків: один танковий, два мотострілецьких і три зенітних із їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР.

14 квітня 1988 року за посередництва ООН у Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану були підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент у 9-місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40-ої армії керував останній командувач контингентом генерал-полковник Б.Громов.

Б.Громов, останній командувач 40-ї армії, у своїй книзі «Обмежений контингент» висловив таку думку про підсумки дій Радянської Армії в Афганістані: «Я глибоко переконаний: не існує підстав для твердження про те, що 40-я армія зазнала поразки, так само як і про те, що ми здобули військову перемогу в Афганістані. Радянські війська  наприкінці 1979 року безперешкодно увійшли в країну, виконали - на відміну від американців у В'єтнамі - свої завдання і організовано повернулися на Батьківщину. Якщо в якості основного противника обмеженого контингенту розглядати збройні загони опозиції, то відмінність між нами полягає в тому, що 40-я армія робила те, що вважала за потрібне, а душмани - лише те, що могли».

До початку виведення радянських військ в травні 1988 року моджахедам жодного разу не вдалося провести жодної великої операції і не вдалося зайняти ні одного великого міста. У той же час думка Громова про те, що перед 40-ю армією не ставилося завдання військової перемоги, не узгоджується з оцінками деяких інших авторів. Зокрема, генерал-майор Є.Нікітенко вважає, що протягом всієї війни СРСР переслідував незмінні мети - придушення опору збройної опозиції і зміцнення влади афганського уряду. Незважаючи на усі зусилля, чисельність формувань опозиції з року в рік тільки росла, і у 1986 році (на піку радянської військової присутності) моджахеди контролювали більше 70% території Афганістану. На думку генерал-полковника В.Меримського, керівництво Афганістану фактично програло боротьбу з бунтівниками за свій народ, не могло стабілізувати обстановку в країні, хоча мало у своєму розпорядженні 300-тисячні військові формуванням (армія, міліція, підрозділи держбезпеки).

За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 осіб, КДБ - 576, МВС – 28 осіб загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Через горнило Афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2378 загинули, у тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Поранення отримали більше 8000 українців, з них 4687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних за роки Афганської війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.

Афганська війна по-різному оцінюється самими ветеранами-афганцями, політиками, громадськістю. Не викликає сумніву одне – радянські військовослужбовці виконали свій борг. І як показали події під час Революції Гідності та збройного конфлікту на Сході України, більшість з живих афганців не зосталися осторонь.

Водночас воїни-інтернаціоналісти – це не тільки афганці. За 25 років своєї незалежності Українська держава неодноразово брала участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Ще у 1967 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію про методи розслідування конфліктів, а у 1982 році – Манільську Декларацію про мирне врегулювання міжнародних конфліктів. У 1989 році СРСР та США запропонували Резолюцію під назвою «Зміцнення міжнародного миру, безпеки і міжнародного співробітництва у всіх його аспектах у відповідності із Статутом ООН». Неодмінною умовою використання воєнної сили в миротворчих операціях є згода на це сторін, що конфліктують. Водночас основним критерієм для вибору країни, воєнний контингент якої бере участь в операціях з підтримання миру - абсолютно нейтральне ставлення до кожної з ворожих сторін і наявність лише однієї мети – врегулювати конфлікт. Зважаючи на все вищезазначене, не дивує той факт, що Україна, маючи позаблоковий статус, від самого початку свого незалежного існування активно виконує рішення Ради Безпеки ООН щодо надання контингентів збройних сил, допомоги і відповідних засобів обслуговування, необхідних для підтримання миру і безпеки.

Участь України в миротворчих операціях розпочалась із затвердження Верховною Радою України Постанови від 3 липня 1992 року № 2538–ХІІ «Про участь батальйонів Збройних Сил України в Миротворчих Силах Організації Об’єднаних Націй у зонах конфліктів на території колишньої Югославії». До участі в операції було залучено особовий склад 240-ого та 60-ого Окремих Спеціальних Батальйонів. Основними завданнями підрозділів було забезпечення проведення конвоїв з вантажем гуманітарної допомоги місцевому населенню, сприяння припиненню бойових дій і патрулювання в зонах відповідальності. Також на увагу заслуговує діяльність особового складу щодо:  встановлення демілітаризованої зони в районі населеного пункту Жепа; евакуації 5 тис. громадян під час наступу сербів; відновлення електромереж; відновлення трамвайного руху; забезпечення безпеки роботи аеропорту. У вересні-грудні 1995 року з колишньої Югославії відбулася репатріація українських миротворчих підрозділів, скорочення посад штабних офіцерів, військових поліцейських, спостерігачів. До України виведено 15-й окремий вертолітний загін, 60-й ОСБ і 40 офіцерів оперативної групи. За час існування Місії близько 6400 військовослужбовців Збройних Сил України взяли участь у UNPROFOR.

Відтоді українські військові були залучені до міжнародних операцій з підтримання миру та тимчасового адміністрування в Грузії, Таджикистані, Македонії, Анголі, на півострові Превлака (Хорватія), у Східній Славонії, Гватемалі, Косово, Афганістані, Конго; Сьєра-Леоне, Ефіопії та Еритреї, Іраку, Лівані та Ліберії. Беручи участь у миротворчих місіях під егідою ООН, український військовий контингент виконував найрізноманітніші функції: спостереження за дотриманням і виконанням угод про припинення вогню; патрулювання прикордонних районів країн; інформування про будь-які події, які можуть підірвати довіру та стабільність; відновлення інженерної інфраструктури; перевезення персоналу ООН і супровід гуманітарних вантажів; спостереження за дотриманням законності та прав людини; розмінування мінних полів та автомобільних шляхів; евакуація поранених; охорона місцевих релігійних та історичних пам’яток, мостів і джерел питної води тощо.

Не зважаючи на продовження збройного конфлікту на Сході України, українські інтернаціоналісти продовжують стояти на варті миру в інших «гарячих точках» планет. Тривають Українська миротворча операція у Демократичній Республіці Конго з метою стабілізації ситуації у провінції Північне Ківу та Південне Ківу; Українська миротворча місія в Ліберії; Миротворча місія України в Кот-д'Івуарі.

Під час проходження бойової служби починаючи з урегулювання конфлікту в колишній Югославії з 1992 року загинув 51 український миротворець.

Вшануймо світлу пам'ять українських інтернаціоналістів, які загинули на полях боїв. Позичимо міцного здоров’я тим, хто сьогодні з нами. А головне, побажаємо повернутися неушкодженими миротворцям, які сьогодні несуть службу далеко від дому.