У боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України 16 жовтня 2025 року загинув командир відділення - командир екіпажу безпілотних літальних комплексів 2-го відділення ударних БПЛК 2-го взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів 1-ї роти ударних БПЛК батальйону безпілотних систем .43-ї окремої механізованої бригади молодший сержант Сергій Бєліков, позивний Бушрут.
Сергій народився 18 січня 1982 року в місті Авдіївка Донецької області. Тут він виріс і створив сім’ю.
Після закінчення 5-ї загальноосвітньої школи в Авдіївці він свідомо обрав технічний фах і вступив до місцевого професійно-технічного училища №43. Тут пройшов перші серйозні етапи професійного становлення: у 2000 році успішно завершив навчання, отримавши кваліфікацію електрогазозварювальника та контролера зварювальних робіт.
З роками прагнення вдосконалюватися тільки зростало. Тому у 2012 році він продовжив освіту в Ясинуватському будівельному технікумі транспортного будівництва. Там поглибив свої знання у сфері зварювальних технологій і здобув кваліфікацію техніка-технолога зварювального виробництва - фахівця, здатного не лише працювати руками, а й проєктувати, контролювати та організовувати виробничі процеси.
Після отримання фахової освіти Сергій поступово вибудовував свою професійну дорогу. На Авдіївському коксохімічному заводі він працював майстром з ремонту устаткування - відповідальним спеціалістом, який добре знав свою справу й тримав на плечах важливу ділянку виробництва.
У 2021 році родина ухвалила непросте, але зважене рішення переїхати до Маріуполя. Там Сергій влаштувався слюсарем-ремонтником на «Азовсталь» - підприємство, яке стало символом міста і згодом одним із символів української незламності.
Життя здавалося усталеним, доки ворог не розпочав широкомасштабну агресивну війну, атакувавши всю територію України.
19 березня 2022 року російська ракета знищила їхній будинок у Маріуполі. Разом з тисячами містян сім’я опинилась серед тих, хто втратив усе за одну мить. У хаосі та небезпеці вони намагалися врятуватися, як могли. Лише 31 березня родині вдалося вирватися з міста та дістатися до Запоріжжя.
Оговтавшись від пережитого, вони вирушили далі - на Дніпропетровщину, до Кам’янського. Там Сергій знову став до роботи: влаштувався на завод «Южкокс». Робота давала можливість триматися і жити далі.
У серпні 2023 року Сергія мобілізували. Він потрапив до 43-ї окремої механізованої бригади та став оператором безпілотних систем у підрозділі «Небесна мара». Служив зосереджено й відповідально, як жив усе життя. Побратими відзначали його витримку, вміння мислити холодно та діяти злагоджено навіть у найскладніших умовах.
Сергій віддано служив Україні. 16 жовтня 2025 року, виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Піщане Куп’янського району Харківської області, він загинув. Російський КАБ влучив по позиціях, де перебував Сергій. Шансів вижити не було… Він до останнього залишався вірним присязі, обороняючи свою землю, людей і державу.
У Сергія залишились мати, сестра, дружина та дві доньки - 7 і 17 років. Для них він був опорою, світлим і теплим центром родини. Для друзів - веселою, комунікабельною людиною, яка вміла підтримати словом і ділом. Для побратимів - тим, хто ніколи не підведе, хто стане поруч у найважчу хвилину.
Дружина Сергія, Ольга, згадує, що до довгоочікуваної відпустки чоловік не дожив лише чотири дні.
«Ми планували поїхати в планетарій у Дніпрі… А він хотів навчити мене водити машину - казав, що це мені знадобиться».
Влітку вони мріяли поїхати на море разом із дітьми. Ці прості, теплі мрії так і залишилися нездійсненними - ворог забрав у родини їхній дім, їхні плани й найріднішу людину.
Рідні кремували Сергія. Тепер він назавжди поруч із ними - у пам’яті, у світлих спогадах, у тому тремтливому болі, що не стихає, але зберігає любов.
Вічна пам’ять Герою.
