26 квітня виповнюється 32 роки, як відбулася наймасштабніша техногенна катастрофа за весь час використання атомної енергетики - аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Ця сумна дата спонукає нас, віддаючи належне мужності й жертовності ліквідаторів аварії на ЧАЕС, ще і ще раз переосмислити причини найбільшої техногенної катастрофи в історії людства.
Чорнобильська трагедія є черговим підтвердженням, що людство не може бути застраховане від наймасштабніших катастроф, у тому числі й ядерних, для ліквідації наслідків яких необхідно терміново вирішувати інженерно-технічні, соціально-економічні та екологічні питання. Аварія на ЧАЕС показала, наскільки тісним і взаємопов'язаним став світ у ядерну епоху. А це визначає величезну відповідальність держав та урядів за безпеку народів і життя на землі.
Згідно з архівними даними, 26 квітня 1986 року, вночі о 1:23 на четвертому енергоблоці ЧАЕС в результаті серії теплових вибухів був повністю зруйнований реактор. Значна кількість радіоактивних речовин потрапила в навколишнє середовище. Аварія розцінюється як найбільша у своєму роді за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих та постраждалих від її наслідків людей, так і за економічними збитками. Після аварії на Чорнобильській АЕС з постраждалих районів евакуювали 116 тисяч осіб, ще 230 тисяч було переселено із зараженої зони. З числа постраждалих унаслідок аварії померло 167 653 людей, серед них 2929 ліквідаторів. 83% потерпілих унаслідок Чорнобильської катастрофи страждають на різні захворювання, а серед учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС - 92%.
Існує принаймні два різні підходи до пояснення причини Чорнобильської аварії, які можна назвати офіційними, а також декілька альтернативних версій різної міри вірогідності. Спочатку провину за катастрофу покладали виключно на персонал. Таку позицію зайняли Державна комісія, сформована в СРСР для розслідування причин катастрофи, суд, а також КДБ СРСР, що проводив власне розслідування. МАГАТЕ у власному звіті 1986 року також в цілому підтримало цю точку зору. Грубі порушення правил експлуатації АЕС, скоєні персоналом ЧАЕС, за цією версією, полягали в наступному: проведення експерименту будь-якою ціною, незважаючи на зміну стану реактора; вивід з роботи справного технологічного захисту, який просто зупинив би реактор ще до того як він потрапив би в небезпечний режим; замовчання масштабу аварії в перші дні керівництвом ЧАЕС.
З часу Чорнобильської катастрофи Єврокомісія виділила €550 мільйонів на проекти на ЧАЕС Проте, в подальші роки пояснення причин аварії були переглянуті, у тому числі і в МАГАТЕ. Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSAG) в 1993 році опублікував новий звіт, що приділяв більшу увагу серйозним проблемам в конструкції реактора. У цьому звіті багато висновків, зроблених в 1986 році, було визнано помилковими. У сучасному викладі, причини аварії такі: реактор був неправильно спроектований і небезпечний; персонал не був проінформований про небезпеки; персонал допустив ряд помилок і ненавмисно порушив існуючі інструкції, частково через відсутність інформації про небезпеки реактора; відключення захисту або не вплинуло на розвиток аварії, або не суперечило нормативним документам.
У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював, наскільки сильно зруйнований реактор, тому було прийнято помилкове рішення забезпечити подачу води в активну зону реактора для її охолоджування. Ці зусилля були даремними, оскільки і трубопроводи і сама активна зона були зруйновані, але вони вимагали ведення робіт в зонах з високою радіацією, які персонал виконував без захисного одягу. Інші дії персоналу станції, такі як гасіння локальних пожеж в приміщеннях станції, заходи, направлені на запобігання можливого вибуху водню, та інше, навпаки, були необхідними. Можливо, вони запобігли ще серйознішим наслідкам.
Майже одразу до місця аварії, прибули пожежні. Першими до ЧАЕС приїхала бригада під командуванням лейтенанта Володимира Правика, який помер 9 травня від гострої променевої хвороби, отриманої найперше внаслідок попадання радіоактивних речовин в дихальні шляхи, бо пожежники тоді працювали без ізолюючих протигазів. Їх не попередили про небезпеку радіоактивного диму і уламків, вони не знали, що ця аварія була чимось більшим, ніж звичайна пожежа.
Пріоритетним завданням було гасіння вогню на даху станції і території довкола будівлі, що містила енергоблок № 4 для того, щоб захистити енергоблок № 3 і тримати його основні охолоджувальні системи в робочому стані.
Вогонь гасили до 5 години ранку. У середині четвертого блоку його вдалося загасити лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.
Після аварії утворилася радіоактивна хмара, яка накрила не лише сучасну Україну, Білорусь та Росію, які знаходилися поблизу ЧАЕС, але й і Східну Фракію, Македонію, Сербію, Хорватію, Болгарію, Грецію, Румунію, Литву, Естонію, Латвію, Фінляндію, Данію, Норвегію, Швецію, Австрію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Нідерланди, Бельгію, Словенію, Польщу, Швейцарію, Німеччину, Італію, Ірландію, Францію (разом з Корсикою), Велику Британію та острів Мен.
Інформація про радіацію прийшла не з СРСР, як мало б бути, а з Форсмаркської АЕС) (1100 км від місця аварії) в Швеції, коли на одязі співробітників 27 квітня було знайдено радіоактивні частинки. Після пошуків витоку радіації на самій АЕС, стало зрозуміло, що в західній частині СРСР існує серйозна ядерна проблема. Підвищення рівня радіації також було зафіксовано у Фінляндії, але страйк державної цивільної служби затримав відповідь і публікацію.
Для ліквідації наслідків аварії була створена урядова комісія, головою якої було призначено заступника голови Ради міністрів СРСР Бориса Євдокимовича Щербину. Для координації робіт були також створені республіканські комісії в Білоруській, Українській РСР і в РРФСР, різні відомчі комісії і штаби. У 30-кілометрову зону навколо ЧАЕС стали прибувати фахівці, які відправлялися для проведення робіт на аварійному блоці і навколо нього, а також військові частини, як регулярні, так і складені з терміново зібраних резервістів. Їх всіх пізніше стали називати «ліквідаторами» (слід зазначити, що певна частина, досить велика, військових-призовників не змогла отримати цей статус через «втрату» документів про місце служби). Ліквідатори працювали в небезпечній зоні позмінно: ті, хто набрав максимально допустиму дозу радіації, виїжджали, а на їх місце приїжджали інші. Основна частина робіт була виконана в 1986—87 роках, в них взяли участь приблизно 240 000 чоловік. Загальна кількість ліквідаторів за всі роки приблизно 600 000 чоловік.
У перші дні основні зусилля були направлені на зниження радіоактивних викидів із зруйнованого реактора і запобігання ще серйознішим наслідкам. Наприклад, існували побоювання, що через залишкове тепловиділення в паливі, що залишається в реакторі, станеться розплавлення активної зони. Розплавлена речовина могла б проникнути в затоплене приміщення під реактором і викликати ще один вибух з великим викидом радіоактивності. Вода з цих приміщень була відкачана. Також були прийняті заходи для того, щоб запобігти проникненню розплавленої речовини в ґрунт під реактором.
Потім почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний «саркофаг» (об'єкт «Укриття»). Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією АЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях перших трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Будівництво саркофага було завершене наприкінці листопада 1986 року.
Ґрінпіс і міжнародна організація «Лікарі проти ядерної війни» стверджують, що в результаті аварії лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч чоловік, в Європі зафіксовано 10 000 випадків вроджених патологій в новонароджених, 10 000 випадків раку щитоподібної залози і очікується ще 50 тисяч. За даними організації Союз «Чорнобиль», з 600 000 ліквідаторів 10% померло і 165 000 стало інвалідами.
Число постраждалих від Чорнобильської аварії можна визначити лише приблизно. Окрім загиблих працівників АЕС і пожежників, до них слід віднести хворих військовослужбовців і цивільних осіб, що брали участь в ліквідації наслідків аварії, і мешканців районів, що піддалися радіоактивному забрудненню. Визначення того, яка частина захворювань з'явилася наслідком аварії — вельми складне завдання для медицини і статистики. Вважається, що більша частина смертельних випадків, пов'язаних з дією радіації, була або буде викликана онкологічними захворюваннями.
Наразі так звана зона відчуження у 30 кілометрів навколо станції, встановлена у 1986 році після евакуації населення, є забороненою для вільного доступу. Ця територія зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Однак, незважаючи на забруднення території і заборону проживання в Чорнобильській зоні, деякі люди повертаються до своїх будинків, хтось просто займає самоселами вільні території, а дехто навіть нікуди і не їхав. Також Чорнобильську зону часом відвідують так звані сталкери. Примітним є те, що останніми роками в Чорнобильській зоні активно відновлюється популяція різних диких тварин. Так, у зараженій зоні можна побачити вовків, зубрів, лисиць, кабанів, єнотовидних собак, деяких великих хижих птахів та інших тварин. Також успішно проживають в Чорнобильській зоні коні Пржевальського, яких сюди у 1998 році завезли заради експерименту. Тепер популяція живе самостійно без людського втручання. Коні прижилися і зараз їх популяція в зоні відчуження є однією з найбільших у світі. Вчені кажуть, що може тварини з Чорнобильської зони і не є стовідсотково здоровими, однак відсутність людського фактору впливає на них найкращим чином.
