Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 28 серпня 2020

Згідно із статтею 34 Конституції України кожен має, право вільно збирати, зберігати і поширювати інформацію на власний розсуд. Однак здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, з метою дотримання громадського порядку, запобігання злочину, для захисту репутації або прав інших осіб.     

Відповідно до статті 11 Закону України "Про інформацію" збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди можливе лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

Статтями 307- 308 Цивільного кодексу України визначено, що фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою її дітей, вдови (вдівця), батьків, братів та сестер.

Фотографія може бути розповсюджена без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це викликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Водночас, якщо зйомка проводиться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру - згода особи припускається.

Крім того, особа, яка дала згоду на зйомку, може зажадати в подальшому, не демонструвати публічно запис, пов'язаний з її особистим життям, відшкодувавши при цьому витрати на демонтаж, коригування відео.

При проведенні зйомок слід враховувати, що проводячи відеозйомку можна вступити в конфлікт з іншими правами фізичних осіб, а саме:

1) правом на особисте життя і таємницю (ст. 301 ЦК України);

2) право на повагу до честі і гідності (ст. 279 ЦК України);

3) право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України);

4) право власності (ст. 316 ЦК України).

Тобто при проведенні зйомки повинен завжди дотримуватися баланс прав на збір інформації, передбачених статею 302 Цивільного кодексу України, і інтересів оточуючих осіб, їх права перераховані вище не повинні порушуватися.               

Також забороняється вести відеозйомку інших осіб в місцях особистого користування (туалети, душові кабінки, примірочні, роздягальні).

Підкреслюємо, що прихована зйомка фізичних осіб заборонена, за винятком випадків, встановлених законом.                

Прим. Акцентуємо увагу, військово-цивільна адміністрація міста Авдіївка Донецької області чинним законодавством України не наділена повноваженнями щодо тлумачення норм права, тому наведена інформація має лише інформаційно-рекомендаційний характер.

Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 22 червня 2020

Згідно із частиною п’ятою статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.
Норми щодо засобів захисту порушених прав у сфері публічно-правових відносин наведені у статті 5 Кодексу адміністративного судочинства в Україні (далі- КАСУ).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.            Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку. Відмова від права на звернення до суду є недійсною.

Читати далі...

Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 04 травня 2020

7 грудня 2017 року Верховною Радою України було прийнято Закон України № № 2229-VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі - Закон про домашнє насильство), яким встановлюються нові підходи до протидії такому соціальному явищу, як домашнє насильство.

Зокрема, запроваджуються нові юридичні інструменти це - терміновий заборонний припис і обмежувальний припис.

Отже терміновий заборонний припис - це спеціальний захід протидії домашньому насильству, що вживається уповноваженими підрозділами органів Національної поліції України як реагування на факт домашнього насильства та спрямований на негайне припинення домашнього насильства, усунення небезпеки для життя і здоров'я постраждалих осіб та недопущення продовження чи повторного вчинення такого насильства. Цей припис виноситься у разі існування безпосередньої загрози життю чи здоров'ю постраждалої особи з метою негайного припинення домашнього насильства, недопущення його продовження чи повторного вчинення.

Заходи, які можуть бути застосовані на підставі термінового заборонного припису, включають:

• зобов'язання для кривдника (особи, яка вчинила домашнє насильство) залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи;
• заборону кривднику на вхід та перебування в місці проживання (перебування) постраждалої особи;
• заборону кривднику в будь-який спосіб контактувати з постраждалою особою.

Стосовно неповнолітніх кривдників, які мають спільне місце проживання (перебування) з постраждалою особою, зазначені перші два заходи не підлягають застосуванню.

Зауважуємо, що Закон про домашнє насильство надає безпеці постраждалої особи першочерговий пріоритет навіть над майновими правами осіб на житло. Тому в ч. 3 ст. 25 цього Закону передбачено можливість винесення термінового заборонного припису стосовно житлового приміщення, яке належить винятково кривднику, за умови, що таке житло є місцем спільного проживання (перебування) постраждалої особи та кривдника. При цьому поліція наділяється повноваженням здійснити виселення кривдника з такого житлового приміщення, якщо терміновий заборонний припис передбачає зобов'язання залишити місце проживання (перебування) постраждалої особи, а кривдник відмовляється добровільно його залишити. Терміновий заборонний припис виноситься за заявою постраждалої особи, а також за власною ініціативою працівником уповноваженого підрозділу органів Національної поліції України за результатами оцінки ризиків.

Строк дії термінового заборонного припису становить до 10 днів.

На відміну від термінового заборонного припису, обмежувальний припис виноситься судом на підставі звернення зацікавлених осіб, а тому допускає значно ширше коло можливих обмежень прав кривдника і їх більш тривалі строки. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 26 Закону про домашнє насильство заходами, які можуть бути застосовані до кривдника на підставі обмежувального припису, є:

• заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою;
• усунення перешкод у користуванні майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи;
• обмеження спілкування з постраждалою дитиною;
• заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалої особи;
• заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею;
• заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв'язку особисто і через третіх осіб.

Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців та може бути продовжений судом на строк не більше шести місяців.

Додатково звертаємо увагу, що такий припис може передбачати застосування одразу кількох зазначених заходів. Аналогічно до термінового заборонного припису обмежувальний припис не може містити заходів, що обмежують право проживання чи перебування неповнолітнього кривдника у місці свого постійного проживання (перебування).

Видача обмежувального припису здійснюється шляхом ухвалення рішення суду у порядку окремого провадження. Заява про видачу обмежувального припису подається до суду за місцем проживання (перебування) особи, яка постраждала від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, а якщо зазначена особа перебуває у закладі, що належить до загальних чи спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, - за місцезнаходженням цього закладу.

Звернутись з відповідною заявою можуть: Законом України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків"; батьки та інші законі представники дитини, родичі дитини (баба, дід, повнолітні брат, сестра), мачуха або вітчим дитини, а також орган опіки та піклування в інтересах дитини, яка постраждала від домашнього насильства; опікун, орган опіки та піклування в інтересах недієздатної особи, яка постраждала від домашнього насильства, - у випадках, визначених Законом України "Про запобігання та протидію домашньому насильству".Заінтересованими особами у справах про видачу обмежувального припису є особи, стосовно яких подано заяву про видачу обмежувального припису інші фізичні особи, прав та інтересів яких стосується заява про видачу обмежувального припису, а також органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції.

У заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) заявника та заінтересованої особи, їх місце проживання чи перебування, поштовий індекс, відомі номери засобів зв’язку та адреси електронної пошти, у разі якщо заява подається особою, зазначеною у пунктах 3 і 4 частини першої статті 350^-2 Цивільно процесуального кодексу України, - процесуальне становище особи, яка подає заяву, із зазначенням її імені (прізвища, імені та по батькові), місця проживання чи перебування, поштового індексу, відомих номерів засобів зв’язку та адреси електронної пошти, а також ім’я (прізвище, ім’я та по батькові) дитини або недієздатної особи, в інтересах якої подається заява, місце її проживання чи перебування, поштовий індекс, відомі номери засобів зв’язку та адреси електронної пошти, якщо такі відомі;

3) обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

У разі неможливості надати докази, визначені пунктом 3 частини першої цієї статті, до заяви може бути додано клопотання про їх витребування.

Суд розглядає справу про видачу обмежувального припису не пізніше 72 годин після надходження заяви про видачу обмежувального припису до суду. Судові витрати, пов’язані з розглядом справи про видачу обмежувального припису, відносяться на рахунок держави.

Рішення суду про видачу обмежувального припису підлягає негайному виконанню.

Слід наголосити, що за невиконання термінового заборонного припису Законом про домашнє насильство запроваджується адміністративна відповідальність ст. 173-2 КУпАП. Санкції даної статті передбачають накладання штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від тридцяти до сорока годин, або адміністративний арешт на строк до семи діб. Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за одне з порушень, передбачених частиною першою цієї статті, - тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

Натомість за невиконання обмежувального припису Законом про внесення змін до Кримінального кодексу України і Кримінально процесуального кодексу України запроваджується кримінальна відповідальність ст. 390-1 КК та передбачає арешт на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

Окрім цього за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - згідно із статтею 382 Кримінального кодексу України на вину особу накладається штраф від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

Прим., військово-цивільна адміністрація міста Авдіївка Донецької області чинним законодавством України не наділена повноваженнями щодо тлумачення норм права, тому наведена інформація має лише інформаційно-рекомендаційний характер.

(Інформацію підготовлено юридичним відділом ВЦА м. Авдіївка)

Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 15 квітня 2020

30 березня 2020 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)» яким, зокрема, внесено зміни в трудові відносини на період оголошеного карантину.

Так, статтю 21 КЗпП викладено у новій редакції: трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Введено нові поняття дистанційної (надомної) роботи та гнучкого режиму роботи.

Дистанційна (надомна) робота – це така форма організації праці, коли робота виконується працівником за місцем його проживання чи в іншому місці за його вибором, у тому числі, за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій, але поза приміщенням роботодавця. При дистанційній (надомній) роботі працівники розподіляють робочий час на свій розсуд, на них не поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку.

Виконання дистанційної (надомної) роботи не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників. При цьому, якщо працівник і роботодавець письмово не домовились про інше, дистанційна (надомна) робота передбачає оплату праці в повному обсязі та в строки, визначені чинним трудовим договором.

Договір про дистанційну (надомну) роботу обов’язково укладається в письмовій формі (ст. 24 КЗпП). Дистанційна робота можлива за погодженням з роботодавцем та за наявності технічної можливості.

Для оформлення дистанційної роботи від працівника написати заяву про дистанційну (надомну) роботу, в якій вказати причини, термін, місце, де він буде виконувати свої обов'язки (домашню адресу), технічні можливості. А роботодавцю видати наказ (розпорядження) про дистанційну (надомну) роботу.

На час загрози поширення епідемії, пандемії та (або) на час загрози військового, техногенного, природного чи іншого характеру умова про дистанційну (надомну) роботу та гнучкий режим робочого часу може встановлюватися у наказі (розпорядженні) власника або уповноваженого ним органу без обов’язкового укладення у письмовій формі трудового договору про дистанційну (надомну) роботу.

Згідно із статтею 60 КЗпП за погодженням між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом для працівника може встановлюватись гнучкий режим робочого часу на визначений строк або безстроково як при прийнятті на роботу, так і згодом.

Гнучкий режим робочого часу – це форма організації праці, якою допускається встановлення режиму роботи, що є відмінним від визначеного правилами внутрішнього трудового розпорядку, за умови дотримання встановленої денної, тижневої чи на певний обліковий період (два тижні, місяць тощо) норми тривалості робочого часу.

Гнучкий режим робочого часу може передбачати:

1) фіксований час, протягом якого працівник обов’язково повинен бути присутнім на робочому місці та виконувати свої посадові обов’язки; при цьому може передбачатись поділ робочого дня на частини;

2) змінний час, протягом якого працівник на власний розсуд визначає періоди роботи в межах встановленої норми тривалості робочого часу;

3) час перерви для відпочинку і харчування.

Облік робочого часу забезпечується роботодавцем.

Гнучкий режим робочого часу, як правило, не застосовується на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, при багатозмінній організації роботи, а також в інших випадках, обумовлених специфікою діяльності, коли виконання обов’язків працівником потребує його присутності в чітко визначені правилами внутрішнього трудового розпорядку години роботи (торгівля, побутове обслуговування населення, вантажно-розвантажувальні роботи, робота транспорту тощо) або коли такий режим є несумісним з вимогами щодо безпечних умов праці.

У разі виробничо-технічної необхідності та/або для виконання невідкладних чи непередбачуваних завдань роботодавець може тимчасово (на термін до одного місяця протягом календарного року) застосовувати до працівників, яким установлено гнучкий режим робочого часу, загальновстановлений на підприємстві, в установі, організації графік роботи.

У разі відрядження на працівника поширюється режим робочого часу того підприємства (установи, організації), до якого (якої) його відряджено.

Застосування гнучкого режиму робочого часу не тягне за собою змін в нормуванні, оплаті праці та не впливає на обсяг трудових прав працівників.

Роботодавець може доручити працівникові, у тому числі державному службовцю, службовцю органу місцевого самоврядування, виконувати протягом певного періоду роботу, визначену трудовим договором, вдома, а також надавати працівнику, у тому числі державному службовцю, службовцю органу місцевого самоврядування, за його згодою відпустку.

Порядок оплати часу простою, а також при освоєнні нового виробництва (продукції), визначено статтею 113 КЗпП згідно якої на час простою не з вини працівника, в тому числі, на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров'я працівника або для людей, які його оточують і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток. Час простою з вини працівника не оплачується. На період освоєння нового виробництва (продукції) власник або уповноважений ним орган може провадити робітникам доплату до попереднього середнього заробітку на строк не більше шести місяців.

Додатково Законом України від 17.03.2020 № 530 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» врегульовано питання надання на період карантину відпустки без збереження заробітної плати, а саме: статтю 26 Закону України «Про відпустки» доповнено наступним абзацом: «у разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною першою цієї статті». Загальний термін визначений частиною першою становить не більше 15 календарних днів на рік.

Прим., військово-цивільна адміністрація міста Авдіївка Донецької області чинним законодавством України не наділена повноваженнями щодо тлумачення норм права, тому наведена інформація має лише інформаційно-рекомендаційний характер. (Інформацію підготовлено юридичним відділом ВЦА м. Авдіївка)

Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 10 березня 2020

Відповідно до статті 309 Кримінального кодексу України передбачено відповідальність за наступні незаконні дії з наркотиками та психотропами, якщо вони були здійсненні без мети збуту:

1) виробництво (дії щодо виготовлення з використання спеціального обладнання, механізмів, пристроїв, які передбачають можливість їх здійснення у систематичному, постійному, промисловому порядку);

2) виготовлення (будь-які дії, внаслідок яких отримується наркотик чи психотроп, – переробка, змішування, висушування, відокремлення макової соломи чи листків від коноплі, отримання опію з рослин маку, рафінування, екстракція тощо);

3) придбання (будь-які дії, після яких особа набуває наркотик чи психотроп: купівля, знайдення, отримання в результаті обміну, подарунку чи оплати тощо);

4) зберігання (перебування наркотичних засобів чи психотропних речовин у володінні особи незалежно від тривалості такого перебування: тримання при собі в руках, одязі чи сумці, а також зберігання вдома, в гаражі, у іншому приміщенні чи сховищі);

5) перевезення (переміщенні наркотиків з однієї географічної точки в іншу в межах території України з використанням будь-якого виду транспорту: поїзду, автомобіля, автобусу, літака, громадського транспорту тощо);

6) пересилання (переміщення наркотиків в межах України шляхом відправлення поштою, в якості багажу, з використанням кур’єрських служб).

За вказані вище дії, проте здійснені з метою збуту (до якого відноситься не лише продаж, а й, наприклад, безоплатна передача (дарунок) іншій особі) відповідальність передбачена іншою статтею Кримінального кодексу України (ст.307).

Окремо слід зазначити, що Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність не лише за зберігання чи збут, а й за інші дії, пов’язані з незаконним обігом вказаних речовин: контрабанду; викрадення; посів або вирощування снотворного маку чи конопель у певній кількості; незаконні дії з прекурсорами; незаконне введення в організм іншої людини; схиляння до вживання; публічне вживання; організацію або утримання місць для незаконного вживання чи виготовлення тощо (ст.ст.305-322 КК).

Кримінальна відповідальність передбачена за обіг:

1) наркотичних засобів (наприклад, канабіс (подрібнена конопля, марихуана), героїн, кокаїн, опій, макова соломка, трамадол, метадон тощо);

2) психотропних речовин (наприклад, ЛСД, мескалін, метамфетамін, фен, інші амфетаміни тощо);

3) аналогів наркотичних засобів та психотропних речовин (маються на увазі заборонені речовини природного чи синтетичного походження, які не включені до переліку наркотичних засобів і психотропних речовин, проте властивості яких подібні властивостям останніх).

Поняття вказаних речовин в загальній формі описані в Законі України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів». Повний перелік заборонених наркотиків та психотропів затверджено постановою Кабінету Міністрів України №770 від 06.05.2000 р.

Кримінальна відповідальність за дії з наркотиками та психотропами настає лише у випадку, коли їх розмір перевищує певне значення (є більшою, ніж «невеликий розмір»). Для різних речовин ці розміри є індивідуальними і вони визначаються згідно з таблицями, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров’я України №188 від 01.08.2000 р. (для психотропів, для наркотиків)

Слід мати на увазі, що розміри наркотичних засобів рослинного походження, та речовин виготовлених у вигляді витяжок, екстрактів, відварів чи інших рідин, визначаються у перерахунку на суху речовину (тобто значення має не загальний обсяг рідини, а скільки в цій рідині наркотичної речовини). Визначення розміру здійснюється під час проведення експертизи.

Якщо ж розмір вилученого наркотику чи психотропу не перевищує визначеного у вказаних таблицях значення «невеликого розміру», відповідні дії не є злочином, а кваліфікуються як адміністративне правопорушення, за які настає адміністративна відповідальність, передбачена ст.44 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Якщо мали місце зберігання та інші дії без мети збуту щодо наркотиків чи психотропів у невеликому розмірі настає адміністративна відповідальність, яка передбачає накладення штрафу від 20-25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, громадські роботи на строк від 20 до 60 годин або адміністративний арешт на строк до 15 діб.

У випадку ж притягнення до кримінальної відповідальності за такі дії може бути призначено покарання від штрафу у розмірі 50-100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або арештом на строк до 6 місяців, або обмеженням волі на строк до 3 років, або позбавленням волі на той самий строк.

Частинами другою та третьою статті 309 КК України передбачені більш суворі покарання за такі дії (до 8 років позбавлення волі відповідно), якщо вони були здійсненні повторно; за попередньою змовою групою осіб; особою, яка раніше вчинила злочин, пов'язаний з незаконним обігом наркотиків; якщо предметом таких дій були речовини у великих розмірах, а також, якщо такі дії були вчинені із залученням неповнолітнього або якщо предметом таких дій були речовини в особливо великих розмірах.

Великий та особливо великий розмір наркотичних засобів, психотропних речовин та їх аналогів визнається таким згідно з зазначеними вище таблицями, затвердженими наказом МОЗ (наприклад, для канабісу (подрібнена конопля або марихуана) великим розміром вважається розмір від 0,5 до 2,5 кг., а особливо великим – більше 2,5 кг.).

Як до кримінальної, так і до адміністративної відповідальності за вказані дії може бути притягнуто особу, якій виповнилося 16 років.

Слід зазначити, що законодавством передбачені випадки, коли особа може бути звільнена від відповідальності за дії з наркотиками без мети збуту. Так, відповідно до ч.2 ст.44 КпАП України особа, що добровільно здала наркотичні засоби або психотропні речовини, які були у неї в невеликих розмірах, звільняється від адміністративної відповідальності. Відповідно до ч.4 ст.309 КК України особа, яка добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії, звільняється від кримінальної відповідальності за дії, які стосуються незаконного обігу наркотиків без мети збуту і не обтяжені додатковими кваліфікуючими ознаками (тобто за дії, передбачені ч.1 ст.309).

Прим., військово-цивільна адміністрація міста Авдіївка Донецької області чинним законодавством України не наділена повноваженнями щодо тлумачення норм права, тому наведена інформація має лише інформаційно-рекомендаційний характер.

(Інформацію підготовлено юридичним відділом ВЦА м. Авдіївка)

Деталі

Автор: Юридичний відділ

Категорія: Юридичний радник

Опубліковано: 07 лютого 2020

Право на інформацію віднесено Конституцією України до прав та свобод людини і громадянина, а Цивільним кодексом України – до особистих немайнових прав.

Щодо поняття конфіденційної інформації, визначення можна знайти в Законах України «Про інформацію» та «Про доступ до публічної інформації» та іншими нормативно-правові акти.

Читати далі...